Хто я?

Щиро вірю в те, що якби люди задавали самим собі більше запитань, то світ був би інакшим і можливо навіть трішки кращим. В гіршому випадку ті запитання запускали б процеси думання, що вже не так погано. Хтось з великих чи можливо не дуже сказав: "Знання - це наявність правильної відповіді, а інтелект - це вміння задати правильне запитання".
Життя ж з одного боку - це постійний пошук відповідей на запитання. Зазвичай, не важливо ким, і не важливо коли вони були поставлені, адже людська допитливість всеодно даремно не марнує час. В купі тих запитань можна знайти доволі розповсюджене - "Хто я?". Здається, ніколи не настане такого моменту, коли напевне знатимеш відповідь на це запитання, і навіть коли все ж отримуєш якусь відповідь, то всеодно пропускаєш її через купу тестів, перевіряючи на правильність поставлений діагзон. Але головне - діяти.

Самоідентифікація - один з фундаментальних каменів, що лежить поряд зі свободою та власною гідністю. Згодом настає час, коли у людини виникає нагальна потреба за ці речі боротися. Звичайно не у всіх і звичайно не одразу, але все ж краще, ніж ніколи.

Взяти б, наприклад, пострадянський простір. Я - не соціолог і не робив соціологічних опитувань, але на власному життєвому шляху зустрічав людей, які на питання "Хто ти? Українець? Росіянин? Узбек?" не часто давали відповідь, а якщо якусь і давали, то вона зазвичай була невпевнена й закутана в купу сумнівів на зразок "Ну моя мама ..., а мій тато... . Тому я навіть не знаю, хто я" чи "Я русскій, а русскій ета панятіє широкає."

Інколи виникає таке відчуття, що людям просто соромно за те, ким вони є, за своїх співвітчизників, за політиків, за історію, за економіку, за культуру і ще за купу всього, за що вони й самі до кінця не розуміють. Це відчуття згодом переростає  в комлекс неповноцінності, відчуття другосортності в порівнянні з іншим цивілізованим світом. Але ж хіба для того, щоб сказати, хто ти є, потрібно мати високий економічний розвиток?  А якщо завтра твою неньку накриє інфляція і економіка знову пастиме задніх, то тоді ти що, ніхто? Коли ставиш гіпотетичне запитання типу "А якби завтра економічний стан України був б таким, як у США, ти б любив її більше?", то отримуєш мовчання. 

Українці ж Німеччини (можливо й не тільки) дуже часто себе налаштовують на те, що вони гірші за німців, а потім самі ж від цього страждають. Тут на сцену виходить власна гідність. Запитуєш, хто вам таке сказав? Телевізор? Бабця на лавці біля будинку? Савєцкість? Німці як і інші нації нічим не кращі за нас - українців. Вони такі ж люди, як і ми, в чомусь кращі, в чомусь гірші на індивідуальному рівні, як це є скрізь в світі (людство, мабуть, би вимерло від нудоти, якби 100% людей були всезнайками й всевмійками), але думати, що ти гірший лише тому, що ти українець - цілковита нісенітниця. 

Чи якщо походиш з рідного міста якогось недолугого політика, а, ніяковіючи, зі сміхом кажеш , звідки ти. Клеймо? Комплекс? І легше опустити власну гідність до ядра Землі, аніж довести, що ти не такий, як він? Місце народження ж не визначає особистість., а гіперболізована самокритичність має здатність переростати в нездорові комплекси. 

Коли трішки підіймаєшся над проблемою самоідентифікації, то виникає відчуття,  що все могло би бути інакше, що нашаровані дрібниці не призвели б до почуття неповноцінності, занепаду особистостей чи воєн. Інколи здається, що якби люди на сході України та в Криму чітко знали, хто вони, то було б менше загиблих й не було би війни. Звичайно, це не панацея, але разом і греблю легше гатити, і якби всі 45 мільйонів українців ідентифікували і усвідомлювали себе українцями, то все би точно було інакше. Принаймні мені так здається.

Доволі абсурдним виглядають факти, коли достатньо каталізартора у вигляді військ, щоб люди визнали себе іншою нацією і стрімглов почали бігти за паспортами. Цікаво, якщо забрати той каталізатор, то національність знову зміниться?

Савєцка ж ідеологія напродукувала більше лайна, аніж може здаватися. Я, як людина, що знає СРСР лише з розповідей батьків, дідусів та бабусь, з прочитаних книжок та переглянутих фільмів, можу й досі відчувати його потужний сморід. Я не знаю й відповідно не пам'ятаю часів, коли хліб був по 3 капєйкі. Я не знаю і не маю іншої Батьківщини, аніж Україна, з Кримом та Донбасом, в тих кордонах, в яких вона була з 1991-го. Для мене завжди Україна - була Європою, я завжди себе вважав європейцем, Росія - ніколи не була мені братом., а твердження "Україна - не Росія" зажди було більш, ніж очевидним.

Якщо ж запитати зараз на вулиці в лоб власника українського паспорту, хто він, то не кожен чітко й без вагань відповість - я українець, я європеєць. Так, в України не найкращий в світі імідж, не найліпша економіка і т.д., але ж хіба цим визначається українець ти чи ні? Тоді виходить, що й паспорт то лише зшиті докупи кольорові папірці з твоєю фоткою? Україна нікому не потрібна більше, аніж українцям, так як і українська мова, яку ще бажано не тільки любити, але й знати. Але якщо обираєш індиферентний спосіб життя, то не жалійся на його рівень. Кожен отримує те, на що заслуговує. 

Життя ж закордоном, хочеш ти того чи ні, автоматично переводить в статус представника своєї країни, такого собі локального посла чи міністра закордонних справ. Тебе не показують щодня по телевізору, ти не перекладаєш щодня купу папірців з одного столу на інший і не літаєш бізнес-класом, але це ще не значить, що твій вплив на світ - як простого смертного - менший. Україна - це безумовно не вищезгадані США, про які існують свої стереотипи та більш-менш усталена думка в світі, які знають майже в кожному маленькому селі Індії та Китаю, де власне дуже часто й білошкірого представника асоціюють з американцем. Враховуючи ще зовсім молодий вік України в порівнянні з 238 роками США, в нашої піар компанії ще поле не пахане, хоча вже й зараз часто доводиться перепахувати напахане до тебе.

Можливо в житті китайця, який запитає в тебе завтра дорогу до музею, чи в житті таїландця, якого зустрів під час відпустки, ти будеш першим і останнім українцем в його житті. І те враження від тебе сформує йому думку про Україну. Він можливо там ні разу не був і не буде, бачив тільки по телевізору чи читав в інтернеті, але він зустрів живого українця - представника України, що має більший вплив. Я ні в якому разі не агітую за не щирість і витанцьовування перед іноземцями, вдаючи з себе кращого, ніж здаєшся насправді, а навпаки апелюю до того, з чого почав - самоідентифікації, відчуття гідності, до питання відсутності сумнівів, хто ти є, якої національності, яку сповідуєш релігію, яка твоя рідна мова, якою є твоя історія. Маю відчуття, що багато українців перелистували сторінки власної історії після переїзду закордон після різноманітних дискусій з іноземцями на кухні у пошуках якої-неякої правди (адже історія - це як Конституція України, написана для всіх однаково, але кожен читає її по-своєму) і проклинали себе за те, що прогулювали шкільні уроки. І не важливо, якою є твоя рідна мова. В Україні добре знають, що є українці з рідною українською та з рідною російською, але чи знає про це весь світ? 

Життя в Україні, серед таких як і ти українців, не робить з тебе саме щоденного представника України. Ти все ще представник і завжди ним є, але лише у випадку зустрічей з іноземцями. Решту часу ти проводиш серед таких, як сам, з людьми, що мають майже таку саму культуру, історію, мову чи може навіть світогляд. Це рідко примушує боротися за самоідентичність, мовляв, ми й так знаємо, хто ти. Тому ми ще й досі маємо савєцкіх чєлавєкав, тринди-риндиків, які бігають туди, де більше платять, чи представників рухів "ґлавноєШтоУНасВсьоСтабільно", "лішБиНасНєТроґалі" та "намВаабщєВсьоРавно". Давно настав час зробити це в голові:

Як на мене, важливим (хоч можливо й не дуже популярним на теренах колишнього СРСР) є питання імен. Всі добре знають, що "не" дієсловами пишеться окремо і що імена та прізвища не перекладаються, але всеодно вперто пишуть і всеодно перекладають. Бог вже з тими дієсловами, у всьому ж, як завжди, винні прогуляні уроки та школа, але імена - це ж частина самоідентифікації. Хоча як показує досвід переклад зазвичай українсько-російський. Безумовно, можна сказати, що в російській мові існує відповідність кожному українському імені, то чому б і не перекласти? Але чи питання дійсно у відповідності, чи все ж у відстоюванні власного я? Тут ще можна й заперечити тим, що типу російський аналог імені звучить краще, аніж український. Окей, але ж ніхто не забороняє піти завтра до паспортного столу й змінити своє ім'я хоч на Арнольд Шварценегер.

Цікаво, але чомусь тільки представники пострадянського простору дали собі право звертатись до тебе за російським аналогом твого імені. Ця Росія, трясця, що, особлива? Чи можливо в тих представників проблеми зі слухом? Нікому в світі не потрібно щось додатково пояснювати, достатньо просто відрекомендуватися. Звісно, є люди й з кількома іменами, але було б доволі незвично зустріти людину, одне ім'я в якої, скажімо, Володимир, а інше Владімір, чи одне прізвище, наприкад, Магніцька, а інше Маґніцкая. Найбільше мені подобаються прямі переклади, на зразок - Білий - Бєлий чи Бесіда - Бєсєда.

То хто ж таки я?

В незалежності від відповіді, бажано не забувати, що ти на Землі людина, а діяти чи бездіяти - вільний вибір кожного. Хоча бездіяти легше, ніж діяти, здаватися легше, ніж боротися, прогинатися легше, ніж відстоювати, ненавидіти легше, ніж любити, а вмирати легше, ніж жити.